Акація, мамо! Так сумно на слід облітає!

Так біло цілує твої невидющі сліди.

А людно як, людно! Народу – неначе в Китаї.

Ніхто й не розчує твоєї дзвінкої ходи.

 

Акація, мамо! Ну що нам з тобою робити?

Буває, що й сумно. Минеться. На те не зважай.

Чого ж то сумує в вишневих очах твоїх літо?

О, мамо! І смутку повинна десь бути межа.

 

Акація, мамо! Акація юністю пахне.

Несхрещених колій посріблені стебла лягли.

У снах ти ще й досі ні-ні – та й поглянеш на захід,

І скрешуть колеса до іскор шматочки імли.

 

Акація, мамо! То, може, балкон причинити?

Акація пахне. Не спиться. Запівніч давно.

Зануришся в кетяги. Станеш. Послухаєш вітер.

І спогади шумом нечутно злетять під вікно.