03 грудня 2018

А вікна ж відчиняються всередину...

Друк

БРАЦИЛО Марина. Перерваний політ

Пилип ЮРИК

А вікна ж відчиняються всередину...

Після зловісного 2013-го ловлю себе на тому, що частіше думаю про друге грудня. Адже це – День народження Маринки. Так, української поетеси Марини Брацило. Вона прийшла в цей світ 1976 року, увірвалася в літературу на отому коні, якого шукала до золотої підкови. Влетіла яскравою зіркою на подив усім маститим і початківцям. Уже її перша книжка «Хортицькі дзвони» (1995) вразила незвичністю думки, образністю й метафоричністю. Причому, писала твори вона легко, невимушено, зрозуміло.

Довелося кілька разів бувати на засіданнях ЛІТО (літоб’єднання) в Запоріжжі, яке вела Марина Брацило. Атмосфера в ньому панувала навіть якась сімейна, як між рідними людьми. Тут же порівнював ЛІТО, на яке раніше сам ходив при одному з попередніх голів: там кілька майбутніх літераторів, мов цербери, готові були кожного «з’їсти» без хліба. Як я зрозумів тоді – вони були «гвардійцями кардинала», тобто, улюбленці голови. У Маринки ж кожен аналізував твір товариша доброзичливо, так само підказувала молодим колегам і вона: «Отут знайди краще порівняння чи метафору, а тут – кращу риму. Це в тебе – майбутній гарний вірш!» Розумів, що після таких слів молодій людині хочеться літати, шукати, писати ще більше й краще. Бо вона від Маринчиних слів підтримки ставала окриленою!

Сама поетеса сприймала зауваження не «в штики», як деякі літератори. Анатолій Рекубрацький розповідав, що підказав їй поставити в одному з рядків «а» замість «і». Вона подумала, виправила й каже:

- Навіть уже за цю одну літеру, Анатолію Захаровичу, я буду вас щодня пригощати чаркою чаю...

Згадується 1994 рік, коли автор цих рядків у газеті «Запорозька Січ» за завданням тодішнього головного редактора Костянтина Сушка став вести літературну сторінку «Думна скеля». Тоді ж уперше зіткнувся з її віршами – хтось передав їх до редакції. Рукописів надходило в той час багато. Чимало їх доводилося бракувати – писали переважно графомани. Тому й розкривав доробок Марини досить спокійно, не думаючи, що читаючи його, ледь не на кожному рядку широко розкриватиму рота від здивування. І ось бачу перед собою:

Над тобою ніч свистить арканом,

Сплетеним зі степових вітрів.

Що тебе тривожить так, гетьмане,

Що тобі не спиться до зорі?

Це – про гетьмана Богдана Хмельницького. Подумав спочатку, що написала вірша людина в літах, котра має за спиною чималий життєвий шлях. Але узнаю, що авторці немає навіть вісімнадцяти...

Заходить до редакції Микола Білокопитов, читаю вірша йому й чую: «Ох ти! Ану ще щось». Перегортаю сторінку, читаю:

Змок подiл в росi – то мала бiда,

Змiєм кiнь тремтить в поводу –

Я босонiж в гостину до прадiда,

Приминаючи трави, йду.

Ми з Миколою в захваті. Читаємо ще й ще, повторюємо по кілька разів. Бо це – справжня лірика, справжнє слово! Тому зараз пишаюся, що мав дотик до публікування її віршів. Потім вона видала дві книжки, її без будь-яких проблем прийняли до Національної спілки письменників України. А 1999 року вона вже голосувала за прийом до НСПУ мене й світлої пам’яті Івана Сухаря.

Далі поетеса стала жителькою Києва, працювала у видавництвах, закінчила аспірантуру.

Одного гарного вечора повертаюся зі столиці, заходжу у вагон і бачу в моєму купе Маринку з гарним хлопцем. Вона знайомить нас – то був її чоловік Юрій Нога. Він утомлений, тож тільки перевірили квитки – поліз на верхню полицю відпочити. А ми з Маринкою за чаєм проговорили до двох ночі.

Зрозумів тоді, що переді мною не лише колега по перу. З’ясувалося, вона – гарний філософ. Торкнулися релігії. Марина цитувала напам’ять біблійні сюжети, висловлювання апостолів Христа, заповіді Будди, афоризми Конфуція... Добре орієнтувалася вона й у вченнях Лева Силенка й Володимира Шаяна.

Якщо деякі поети ставлять перед собою завдання «ні дня без вірша», то Маринка, мабуть, писала щодня по кілька штук. Бо їх у неї – сотні, якщо не тисячі. Дуже добре, що її мама – Людмила Федорівна – постійно виставляє цю поезію на сторінку у Фейсбуці. Адже читаєш кожен твір і відчуваєш, що торкаєшся чистого поетичного українського джерела. Її поезія вишукана й водночас доступна будь-якому читачеві чи слухачеві, у віршах немає надуманості, непотрібних зворотів, від яких тріщить голова. Ось у кого б навчатися нашим молодим поетам! І не тільки молодим.

Марина вміла писати музику, співала, грала на гітарі. 2001 року ми з Анатолієм Рекубрацьким вирішили створити збірник сучасних козацьких пісень. Долучили до цього

наших письменників, композиторів. Марина Брацило дала три свої пісні з нотами: «Знов засідланий кінь», «Дорожна» й «Дума на зруйнування Січі». Вони стали окрасою пісенника.

Дуже добре, що в Запоріжжі проходить щорічний фестиваль поезії й пісні імені Марини Брацило, названий за її першою книжечкою – «Хортицькі дзвони». Участь у ньому беруть молоді поети й співаки, стають лауреатами, продовжують справу геніальної письменниці. Тут хотів би подякувати ректору Запорізького національного університету Миколі Фролову, членам НСПУ Ользі Стадниченко й Любові Геньбі за наполегливу працю щодо організації фестивалю.

...Насунули часи бандюківської реакції, коли комуняки безкарно ставили пам’ятники своїм вампірам-вождям. І її та чоловіка спецслужби звинуватили в тому, що вони хотіли (!) підірвати погруддя Сталіна в Запоріжжі. Як же гарно це перегукується з підпалом рейхстагу! Довести нічого не змогли, зате підло знищили обох. Спочатку прибрали Юру. Ну який може бути сердечний приступ у людини, котрій немає сорока і яка ніколи на хворобу серця не скаржилася? Отруєння! Як у часи інквізиції.

А далі настала черга Марини. Хазяйка квартири, що винаймала письменниця, раптово зібралась їхати до родичів. А Маринка готує вечерю, потім іде до вікна, сідає на підвіконня курити, береться за відчинену раму й разом із нею падає вниз. Наскільки мені відомо, рами відчиняються всередину кімнати, а не навпаки. Тому якби й узялася вона за гнилу раму, то могла б упасти тільки... в квартиру, а не на вулицю. Помогли? У мене сумнівів немає!

Із Мариною та Юрієм обійшлися так, як свого часу з Аллою Горською, Василем Симоненком, Володимиром Івасюком, Василем Стусом, Ігорем Білозором... Нашу культуру вбивали, вішали, викидали з вікон. Бо поки є справжня українська культура, мова, мистецтво – народ житиме. На жаль, на це поки що мало звертають увагу керівники держави. Зате добре розуміють кремляді та їхні тутешні посіпаки. Тож і полюють на наших героїв.

Так, Юрій Нога й Марина Брацило загинули за Україну як герої! І хоча це сталося до Майдану Гідності, їх треба вважати героями-майданівцями. Вони тепер неформально – в Небесній Сотні. Таким, до речі, був і журналіст Василь Сергієнко, якому посмертно присвоїли Героя України. І справа громадськості – добитися цього звання для Марини і Юрія. Але якщо влада з цим зволікатиме, то є тепер відзнака Народний Герой...

За їхню смерть рано чи пізно, а понесуть відповідальність колишні так звані правоохоронці, які вчинили злочин. Час настане!

...Астрономи стверджують, що зірка, котра погасла, надсилає світло до Землі ще тисячі років. Такою є й наша Марина Брацило. Її світле проміння поезій і пісень – завжди з нами.

Повернутись нагору