Олена Степаненко
Марині Брацило
Відпусти своє горе як голуба: – Гулі! Лети!
Не носи своє горе як горб – розкрути й покоти
Наче сонце напоєне кров’ю в далекі лани -
Похрести йому лоб на дорогу тоді прокляни.
Говори собі: «я ще жива, я ще можу іти…»
Перепалюй свій біль на молитви й веселі пости…
Сніг приходить як кіт обгризає листки на вербі
Надто пізно приходять листи, і усі – не тобі…
Надто рано у місті зима надто рано – хрести
Надто горб твого горя ламає хребці і хрусткий
(надто - перший) крізь серце проштрикує лід
Смерть боліти не може, життя ж - аж до смерті болить.
Це не смерть нас полює – це час замітає сліди
Над згорілим Подолом дими добігають води
Де на чорнім від крові Дніпрі проступають мости:
Наші мертві тримають нас звідти: «гляди, не впади»
Це не горе тебе притискає як горб до землі
Як - себе відпустити? Куди себе діти звідсіль?
На щоках запікається слів неприкаяна сіль
І туман наче дим підіймає до бога долоні бліді