1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
20 червня 2022

Наталка Фурса. Наші голоси звучать в унісон...

МАРИНА БРАЦИЛО (2 грудня 1976 – 17 червня 2013). Це ім’я представляти не треба – воно відоме, воно трагічно відоме. Нині хочу сказати про нашу з нею кревність і непроминальність духовної поєднаності. Про те, що такі рідні залишаються з нами назавше, і що ми іноді стаємо їх продовженням на землі. У кожному разі, я відчуваю себе, частково, продовженням Марини. Смію так сказати, бо є підстави стверджувати: ми з Мариною у слові дуже схожі, наші голоси звучать в унісон, а в деяких, зокрема так званих жіночих, темах – як один.

Люблю її відколи відкрила – здається, це був травень 2000-го, семінар в Ірпені. Зазнайомилися, обмінялися книгами, і вдома я вражено з’ясувала для себе, що її книжка «Мелодії вічних прощань» неймовірно суголосна моїй «Дар Любові», виданій того ж таки 1997 року. Так, наче ми дихали одним повітрям, пили одну воду, переживали одне почуття, думали одні думки. Я наче дивилася у дзеркало – і впізнавала рідну душу.
Це так і нині. Завдяки матері Марини, пані Людмилі Людмила Брацило, виходять її книжки, а тут регулярно публікуються її вірші, існує група її імені – тож я відчуваю постійну Маринину присутність, її теплий, напрочуд світлий і життєрадісний, дух – і в українській поезії, і, зокрема, в моєму творчому житті. Іноді, преречитавши той чи інший твір Марини, відчуваю, що ми наче поговорили – і вона все сказала за мене, тож мені писати не треба), ну, або, треба писати щось інше, інакше. Наші промені – паралельні, і я хочу, щоб її голос лунав і далі…

Нині – дні пам’яті Марини. Цьогоріч їй би виповнилося всього 45… Вона прожила на цьому світі коротких 36. Але так багато встигла. Наче поспішала залишити помітний і добрий слід на землі й зігріти її своєю любов’ю. І їй це – головне - вдалося.
Кілька, так би мовити, офіційних слів – для тих, кому вона знайома менше.

Марина Брацило народилася в Запоріжжі. Дитячі та юнацькі роки пройшли на легендарній Хортиці, що не могло не позначитися на характері і творчості. Вона була з когорти письменників – дев’яностників, об’єднаних навколо видавництва «Смолоскип».

Переможниця багатьох літературних та пісенних обласних, Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів і фестивалів. У 1999-му ім’я Марини було внесено Американським Біографічним Інститутом до номінації "Жінка року" та до Міжнародного словника видатних особистостей.

Авторка дев’яти поетичних збірок, три з яких – «Шовкова держава», «Я зроду тут живу» та «Зоряна криця» – були видані посмертно, а також понад ста пісень.
У 2014 році творчою громадськістю запорізького краю започатковано Всеукраїнський конкурс молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони», який відкриває Україні нові молоді літературні імена. Також її друзі створили у мережі «Фейсбук» групу «Марина Брацило», започаткували персональний тематичний акаунт «Марина Брацило» та сторінку «Хортицькі дзвони. Конкурс імені Марини Брацило».

Хто хоче довідатися більше – читайте у Вікіпедії:
https://uk.wikipedia.org/.../%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%86%D0...

А я хочу тут і зараз доземно поклонитися мамі Марини – пані Людмилі Брацило і подякувати за те, що вона робить усе можливе й неможливе, щоб Марина й далі була з нею і з нами – своєю творчістю, в якій сконцентрована її Душа. Вона з нами сьогодні й завжди…

ЧИТАЙТЕ МАРИНУ…

***
У чорній річці – кришталеве дно,
Де день вчорашній заклякає, вбитий.
Не пий отрути! Жінка – не вино,
Її не можна просто пригубити.
І кілька крапель випити сумних
Із квітки, ледь розквітлої на стані.
Не горобина (знаєш, восени
Вона стає солодкою востаннє).
А вранці – чи повія, чи свята –
Всі падають в безодню просто з стебел:
Уже не ти. Але іще й не птах, –
Її не можна випустити в небо.
Але коли скінчиться темна гра,
Ти зрозумієш, розпачем окутий:
Молитва марна. Жінка ще не храм,
Вона лише спокуса і спокута.
***
Моє небо – із нас заввишки.
Моє море, як ми, глибоке.
І цей сон я дивлюся нишком,
Від реальності за півкроку.
Тут сміється торнадо ритмів,
Тут іскрять і вібрують нерви,
Опадають метеорити,
Осипаються феєрверки,
Льодові острови дрейфують,
Завиваються сині смерчі…
Наче око мого тайфуну –
Твоє ясно-червоне серце
Так завмерло – немов безодня
Омиває склепіння хором,
Мовби в мене мільйон «сьогодні»
І ні жодного «позавчора»,
Мов блукальці знайшли притулок,
Мовби спраглі цілують воду,
Мовби вої усі вернули
До коханих з усіх походів…
Моє небо – а раптом віщий? –
Допиває його потроху –
Сон, який я дивлюся нишком
Від реальності за півкроку.
***
Я стережу цей тихий день.
У нього стільки барв спокійних!
Коли заграва блиском вкриє
Його закінчення руде —
Він сплине дзвінко, мов вода,—
І в самоті мене залишить.
І проповзе нечутно тиша
З підвалин сходами на дах.
Дарма! Вона помре за мить.
Бо в димарі старої хати
Вже вітер учиться кричати —
Напевно, і йому болить
Оце мовчання ковили
На стежці кинутого раю,
Який навряд чи пригадає
Конвалії, що тут росли.
***
А скільки бажань – несповнено.
А скільки стежин – заплутано...
Мене бережеш підковою,
На щастя благеньке кутою.
І я видаюсь хороброю, —
Мовляв, будуть всі щасливими...
Либонь же мені пороблено
На літо оце зі зливами!
Либонь же мене зурочено –
Дарма, що тобі мов знахідка:
Одну до сідла торочено,
Чотири прибито цвяхами.
Останню копійку програно:
Таке твоє щастя – мúршаве...
Лишень не згуби дорогою,
Аби не дісталось – іншому.
***
Тонкий і чистий звук… Мов вінця кришталю,
Омиті і тонкі, під пальцями співають.
До першого «пробач» від першого «люблю» –
Два потяги, метро і швидкісні трамваї.
А ще – гіркий полин, не менш гіркий мигдаль,
Гірчинка у вині… І тільки біль – солодкий.
Сестричка самота і подружка біда
Сотають в кроснах день, підсвічено-короткий.
Та поміж тим завмер, зігрівшись межи рук,
Забувшись сном легким напередодні бою,
Холодний і гіркий, тонкий і чистий звук –
Мов запах хризантем, принесених тобою.
***
Неточні дані —
не зовсім те, що облуда.
Завжди залишається відступ
у власну гідність,
Аби почуватися вільно
серед життєвого бруду
І усвідомити відчай
як необхідність.
Це досить чесно,
хоч і не зовсім мудро,
Бо ще не час
вологу всмоктати губці.
Залежно від того,
як звешся — Петро чи Юда —
Твій шлях, відповідно, —
покаяння чи самогубство.
У світ приходить весна.
На сході сіріє.
Зоря стоїть в головах —
висока й нетлінна.
І навіть та,
котра не зветься Марія,
Не гарантована від втрати
єдиного сина.
***
Свято скінчилося.
Святу, напевно, капець –
Зраджено всіх,
хто хотів залишитися цілим.
Бач – кошеня.
І не обов’язково – сліпе.
Я його пещу.
По тому відсвічує білим.
Хочеш мороки –
цей світ намалює тобі
Всі барельєфи,
порізьблені вітром і часом.
Це – лише збіг.
Як не кидай, однаково – збіг!
Тихо прокинься.
Рятуйся журбою і квасом.
Знаєш, тобі
облітають планети на слід.
Зорі тебе
упізнають, аби захотіла.
Тільки одне:
ти навіки належиш землі –
Крилами, болем
і, що найреальніше, – тілом.
***
Час неба, вітру і води
Час тиші, див і перетворень
Моєї ніжності сліди
На золотих пісках «учора»
Час поминання по біді
Час переходження по гранях
Час ще не визрілих плодів,
Які вже марять достиганням.
Час, коли сонна течія
До моря прагне з тихим шалом –
В прийдешній день, в якому я
Сама на себе зачекалась.
ШОВКОВА ДЕРЖАВА
Тридцять три мої щастя
існують на докір нещастям.
Золотим моїм вербам – куди не мандрую –
сміються зелені.
І хоча зеленаво підморгують
щезники й трясця,
Я, напевно, і там заночую –
з євшаном у жмені.
Я так звикла давно, що мені
за двома за плечима
Є кому підморгнути і є кому
сумно всміхатись.
Я двом зорям належу –
ранковій зорі і вечірній, –
От як дим, що із небом щоденно
пов’язує хату.
Я цим тішилась змалечку.
Певно, втішатимусь завжди.
Тільки часом останнім
усе почуваюсь, неначе
Той щасливо-нещасний володар
в "Шовковій державі":
Одне око сміється, а друге,
хоч вбийся ти, – плаче.
***
Воля згинула – смертю наглою.
Навіть свічку ту – де поставить?
Вікна – настіж. А душі – наглухо.
Жаль, на душах немає ставень.
Причинили би. Причаїлись.
Примудрилися – пережити
І прокинутись – не чиїмись,
Не останнім окрайцем житнім.
Дотерпіли би. Домовчали.
Перетліли – безглуздим глумом,
Втамувавши усі печалі
Тих, кому і без нас не сумно.
Відхрестилися б – в нас же діти!
Відмолилися б – по каплицях.
Тільки – людоньки! Як же – жити?
Є порода. Немає криці.
Що кричати – немов у вату.
На майбутнє – немає креслень.
Ми ж не птахи – зазимувати
І вернути у теплу весну
Розщебетаною юрбою
В ніби-звичність і ніби-спокій…
Люди, згляньтеся над собою!
Ви ж – живі! Ну принаймні – поки.
***
В саду, де тіні слив пригадують весь час
Щемку вагу плодів і ніжність відцвітання,
Блукають вечори з вітрами на плечах
І привиди світань спалахують і тануть.
У цей примарний сад, де навіть солов’ї
Змовкають повсякчас, наслухуючи пам’ять,
Щоніч вертають ті, хто теплі сливи їв –
На відстані років. Блукаючи степами.
Я майже бачу їх. Чому – ніхто не зна –
Вони ізвіддалік вітаються зі мною.
І сивина плодів. І степу сивина.
І скроні, що уже беруться сивиною.
Їм, певно, як мені – і добре, і болить.
А саду вже нема. А це чия ж провина?
Цей мед осінніх слив. Китайка ковили.
Повернення в степи тоненька пуповина.