1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Пам’ять козацького степу

Пам’ять козацького степу (23)

Одвічний Степ пам’ятає багато чого. У його долонях зроджувалися і зникали цілі народи. Якби він міг говорити - годі було б шукати кращого підручника з історії рідної землі. Втім - він таки говорить. З тим, хто хоче його почути. І озивається пам’яттю давно минулих подій, колишньої звитяги і слави. І коли я торкаюся босоніж духмяних степових трав - немов би чую його голос. І голос той розповідає мені те, що я відчуваю відколи себе пам’ятаю - серцем і пульсацією крові. І лицарі нашого минулого для мене - майже реальність. Тому я й намагаюся зловити саме тут дароване Господом Слово. Чи ж вдається - судити вам. Я просто - ділюся тим, чим зі мною так щедро ділиться мій Степ. 

Дивися: вином червоним По вінця налито схід. Так легко лягла в долоні – Достиглий солодкий плід   Осоння тече опалом Сповільнено: світло, тінь Так просто до вуст припала – Мов спраглий, що п’є потік   У схлипах між межичасся На схрещенні доль сліпих Я так об тобі прийшлася – Достоту, немов доспіх   Зашіптана від розлуки Намовлена - жодних меж…
Я заплющую очі А спогади в'ються утіхою Горобиної ночі, Коли страшно птахам попід стріхою   Коли дуб серед гаю Затуляє обличчя долонями А дощі достигають важкими холодними гронами   Коли щуляться липи І верби все струшують косами Мені хочеться в літо – Під зливу – пробігтися босою   І співати. І в очі Своєму сміятися лихові Горобиної ночі, Коли страшно…