1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Творчість
Я заплющую очі А спогади в'ються утіхою Горобиної ночі, Коли страшно птахам попід стріхою   Коли дуб серед гаю Затуляє обличчя долонями А дощі достигають важкими холодними гронами   Коли щуляться липи І верби все струшують косами Мені хочеться в літо – Під зливу – пробігтися босою   І співати. І в очі Своєму сміятися лихові Горобиної ночі, Коли страшно…
Певно, груші вже достигають І кружляють над ними оси А мені б оце – не до гаю Ще би раз на ту стежку – босій   Бо наснилось – найбільшим жахом Що минулося. Що немає Тільки б знати: полин все пахне І що коники не змовкають.   Світять яблука круглолиці Усміхаючись серед листя Що хоча би в одну криницю Зазирає…