За те що ми інші?
під іншим крилом самоти?
Не кращі, не гірші,
з тим самим воланням у жилах?
Скалічений брате! Це ж нині ти
плачеш над тим,
Над чим я уже –
на біду і на жаль – відтужила:
Над ораним степом,
якого не бачу з вікна,
Де прадіда коні
махновські шляхи позбивали...
Самотній мій брате! Минулось.
Я плачу по нас –
Усіх, що живуть
в рівномірно ніяких кварталах.
Так само, як ти,
як оті, що за кожним вікном.
Кому не болить
і кому пошматовано груди...
За те, що ми інші?
Не піде! Не так! Не воно!
Тому й вибачатись – пробач, та, напевно,
не будем.
15.05.00