Колись давно він жив у тім селі,
Де стигнуть в небі сполохи лелечі.
Він був поетом: сіть звичайних слів,
Як мантія, йому вкривала плечі.
Спитаєте: «Де твори?» А нема, –
Ті вірші не помацаєш руками.
Була його поезія німа –
Отож і не розчули за віками.
Дорослим він здававсь жахливим сном,
Марою, що втрача ночами тіло,
Його взивали стиха чаклуном,
Хоч навіть в чорта вірить не хотіли.
Лякали ним дітей. Неначе звір,
Ходив наклеп, чутки повзли пихаті…
А діти набивалися у двір,
Аж в тім дворі ставало тісно хаті.
Що він казав? Ніхто тепер не зна.
Які казки злітали до малечі?..
Він жив у тім селі, де допізна
Вирують в небі сполохи лелечі.