Скажи, а ми таки – були?
Ми не примарилися світу –
Двома прозріннями імли
На грані виродження світла.
Мені здається – наче, так.
Мені ввижаємося – щастям.
А цей ось опівнічний птах,
Що дихає тривожно й часто,
Мені говорить: все забудь.
Він каже: все майнуло в сутінь.
Співає: випиту добу
З безодні неба – не вернути.
Я знаю: так воно і є.
Я розумію: сльози – роси…
А світ мені перестає
Стелити трави в ноги босі.
А світ – він колеться чомусь.
А вітер – порохом між вії.
Мені здається, що – німу
Ти вже згадати не зумієш.
Тому – співатиму. А ти,
Дарма що я Орфей ніякий,
Зумій на голос мій прийти
Хоч уві сні – непевним знаком.
20.07.12
Останнє від administrator
Мій настрій
Така тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...
Останнє
- День новий прийшов в Пісні (01.07.22)
- КОНКІСТАДОР в Благовіст (26.06.22)
- Наталка Фурса. Наші голоси звучать в унісон... в Спогади, рецензії, статті (20.06.22)
- Дев’ятий рік пам’яті по Марині Брацило в Новини (15.06.22)
- Поглядом стрілися, в сні перетнулися… в Ключі від ранку (14.06.22)
- Ноктюрн в Mare Amoris (Морю, з любов’ю) (07.06.22)
- Ноктюрн в Проза (05.06.22)