О, не робіть з років святе причастя! –
Вони минуть, мов тихий спів струмка,
І жаль мені лиш дівчинки, яка
Так неминучо вірила у щастя.
Як дихали відгомоном весни
Її рядки – легкі, непевні, перші!
Як ще було далеко до завершень
Усім стежкам, що прагли далини!..
Та час минав. Надії веселкові
Скололи груди кригою буття.
Живеш – мов спиш, бо іноді життя
Для нас шкодує ніжності й любові.
Та маєш силу: міряєш свій шлях
І навіть доля голову схиляє,
Бо ти, мов Фенікс, з попелу злітаєш
Там, де вона тобі судила крах.
І Всесвіт зна: життя не має меж.
Із кожної краплини сліз незлитих,
З жалю і смутку Вічність зростить квіти
І покладе до ніг. А ти живеш,
І тиху благодать, що лине з неба,
Своїй дочці даруєш: донеси!
І якщо є хоч трохи в ній краси,
Любові й сили – знай, що це від тебе.
А потім час з життя відсіє хлам.
Він промине – і кожному воздасться...
Тож не роби із днів святе причастя
І усміхайся вслід своїм рокам.
1992