Щоночі входжу в темні зали…
Коли змовкає спів мечей,
Я розчиняюся в печалі
Твоїх безпам’ятних очей
І пригортаюся туманом
До чорних квітів на вікні…
Це добре, що твоя кохана
Не дорікне нічим мені
За безтілесність і мовчання,
за неприкриту шовком суть…
Та й що боятися туману?
Він тільки сум… холодний сум.
Нечутно йду.. Так ходять Музи,
Так ельфи дихають сумні…
Я добре знаю, що безглуздо
Сюди вертатися мені
Але мене не ваблять далі
Лиш очі – поле голубе…
Я розчиняюся в печалі
Аби позбутися себе.
Та знову - сонних вуст потала,
Війною стомлене плече…
Щоніч те саме… темні зали…
І невловиме щось іще…
1996