Mare Amoris (Морю, з любов’ю) (19)
Море… Воно приходить майже щоночі. І я впевнена: точно знаю, чому. Я сумую за ним. А йому, напевно, бракує тієї часточки любові, яку дарую я. Просто - вочевидь не одні попередні відвідини цього світу відбувалися саме там. Там, де я дійсно щаслива – попри будь що. Безумовно. Безпитально. Вдячно. Я знаю, люди марять горами. Люди марять океаном. Я не марю. Я точно знаю: мій таврійський степ завжди готовий підставити долоні безмежного простору, неба і – моря.
Юркові Волощаку, митцю, мореплавцю і другу І.Ти іншій написав. ІІ.Мальта: пірати – лицарі.
Написав administratorІ.
Ти іншій написав. Але – мені.
Чи то – обом. Чи то – собі у безвість.
Ти тонеш у солоному вині
Посеред хвиль на ступленому лезі
Загубленої скіпки корабля.
Для тебе ми – єдині, наче Янус,
Та це лише на відстані. Поглянь:
З наближенням ілюзія розтане –
І ляжуть кілометри межи нас,
Від веж старих – до степової цноти.
Ви будете удвох. А я – одна.
Але ніхто із нас не буде проти.
Лише тоді зануришся у жах,
Як захід кров розіллє по канапі…
І до німого скрику буде жаль
Єдиної, розділеної навпіл.
Ти навіть сам не знаєш, що така –
На відстані – любов – не панацея:
Вона тебе на березі чека,
А я – твоя сирена, Одіссею.
Прикутий, мов до щогли, до вини
Обов’язком із присмаком цикути,
Ти молишся, щоб ми були одним –
І знаєш, що цього не може бути.
ІІ.
Мальта: пірати – лицарі,
а може, і навпаки.
Хочу квиління нице
пити з твоєї руки.
Спогад про берег Ереба…
хвилі… Пелопонес…
Напіврозіп’яте небо
тримає Південний хрест.
Обрій зеленоспинний,
сни, уривки жадань.
Біле мереживо піни
в коси мої опада.
Мальта: пірат чи лицар?
Може, обоє – встик.
Хай мені море сниться,
як напророчував ти.
Вежі… костели… Боїми –
сон чи реалія? Де?
Попід і понад тобою
тіло моє молоде.
І коли волю примарну
славиш, мов п’яний вар’ят,
Друже! Не думай de mare*,
щоб не згадалася – я.
* про море
Я залатаю пустку
Спогадом і чеканням.
Море мене відпустить,
Як відпускає камінь.
Як відпускає мушлі
І кольорові скельця:
Пустить – але не душу.
Душі живуть у шельфі.
Душі – немов дельфіни:
Берег – і вже по тому
Тільки мережка піни,
Біла на золотому.
Вервицю днів до червня
Перенизати мушу…
Море мене поверне.
Як повертає мушлі.
2.09.08
гойдаючись на хвилях забуваєш
(на… мить…)
все що сплело мереживо уявлень
(тсс… цить…)
уже бракує урвища чи краю
(ось… так…)
твоє обличчя скапує у трави:
врос-
тай
вростай у хвилю
вцвітай у плюскіт
шукай у мушлях
рожевих перлів
нарешті – вільна
солоно-
уста:
не ждеш… не мусиш…
сліди… зітерлись…
вітер
сюди зазирає
на мить прозору
світло
у синіх хвилях
не помирає
як і зорі
тому гойдайся
і сни пісками
пустель холодних
у синю тайстру:
піщинка… камінь…
мінливі стебла
лісів підводних
і так допоки
останню краплю
не звіє вітер
не вип’є суша
не стане кроків
а просто раптом
минання світу
втече у мушлю…
так гойдаючись
ти забуваєш
ім’я і подих
слова і рухи
тепер ти знаєш
що так буває
тому не слухай
пісень китів
і плачу дельфінів
плюскоту хвиль
вітру у мушлі…
взявши усе
до останньої тіні
море всотає
й оплаче душу
бо…
гойдаючись…
ти…
забуваєш…
20.04.05
Тужавіє туга,
мов вітер перед дощем.
Зав’язано туго
всі мушлі, насипані вщерть
Пісками прощання,
зітханнями й запахом трав…
І це – не востаннє,
бо, звісно, ніхто не вмирав.
Лиш падала піна
і море вгризалося в слід.
Не треба опіній
ні обрію, ані землі.
Рубцями на водах –
сліди золотих каравел.
Дарма, що відходять –
тужавіє туга, живе,
Видзвонює тихо
пір’їнами вмерлих вітрил,
Збирає до крихти
всі звуки і всі кольори
По зблиску, по ноті
збирає – бо рани ятрять –
Та туга, що потім
вивільнює з мушель моря.
13.07.06
I
перебираючи камінці
серед піни
завмираєш тривожно
сонце лежить на руці
плодом прозріння
гнівом Божим
пахне гріхом пісок
тугою – вітер
спогадом – море
ти, відганяючи сон,
застигаючи світлом,
наростаючи хором,
поволі втрачаєш грані,
відчуваючи дотик
сонце тримаючи на руці,
мариш пізнанням,
наче чотки,
перебираючи камінці
II
Такі тривожні білі баранці...
У надрах мушлі зроджується вітер.
Наворожило небо по руці
Багато моря і багато світла.
Цього шляху глибока бірюза
Мені заборгувала сліз і солі.
І пахнуть повертаннями назад
Простягнені долоні виднокола
III
День прошепоче дурницю на вушко.
Тінь моїх кроків ляже в траві.
Я, наче равлик, сховаюсь у мушлю
Подихом вітру і спогадом хвиль.
Все буде добре – і завтра, й позавтра.
З тисячі згадок – загубиш одну:
Як ти вподобав дитячу забавку –
Слухати море на березі сну
Тексти – немов приреченість.
Хоч занотуй начорно:
Жінка, що пахне печивом.
Хлопець, що пахне морем.
П’ять насінин розлузано.
Пахне пісок травою.
Дядечко з кукурудзою.
Тітонька з пахлавою.
Сонце торкнеться даху ще,
Поки ж – гасають босо
Ці полуденні пахощі:
Риба і абрикоси.
Переплетуться змушено
І усміхнуться сонно…
Море в прикрасі з мушельок
Бачить у снах мусони.
Тягнеться пляж до вечора.
Дня золоті зажинки.
І доїдають печиво
Хлопець, оса і жінка.
3.08.08
Де ми, може, й понині говорим,
Де розсипано всі камінці,
Я виходила з мушлями з моря:
По прибою у кожній руці.
Попри все, що стеблинами – в Лету,
Ти ще можеш – пісок не добіг –
Чути кроки мого силуету,
Що минають назустріч тобі.
Чуєш ти, та не бачиш, не бачиш
В’язь арабську, легку і стрімку
Шепотінь, золотих і гарячих,
Мов монети в нагрітім піску.
Так – щоніч: золотаве на чорнім
Де ворожать вітри по щоці.
Де колись я виходила з моря
Із прибоєм у кожній руці.
Ти – усвідомлення літа.
Нарешті. У серпні
Між оксамитових хвиль
у долонях піску.
Хочеш побачити,
як зупиняється серце,
Як завмирає
коштовністю
на ланцюжку?
Знаючи: ось
мій віднайдений
сонячний безмір.
Міцно тримаючись
ритму і музики хвиль.
Не полишаючи мрій
цей набіло розпечений безум
Врешті приборкати
огиром в дикій траві.
Ти – усвідомлення.
Думка і слово – пізніше.
Ти відміряєш світання
цілунками сонць.
Те, що залишиться
або в собі нас залишить –
Врешті і є:
озаріння – прозріння – пісок.
А поміж тим –
павутинки серпневого світу,
Бризки і спалахи,
яблука і виноград.
І неможливість не хвилі,
а берег зловити,
Щоб уклонитись –
тобі. І осіннім дарам.
Коли я знову впадаю в тебе –
Я майже річка. Я спів і щебет.
Я божевільним тремтливим соло
Видобуваю із горла голос.
Я завжди вміла тебе послухать:
Забудь навідліг, що в горлі сухо.
Знайдеться жменя легкого сміху.
Забудь навідруб, що в грудях тихо.
Забудь, що в звуках живе тривалість.
Я завжди вміла. Я забуваю –
Легка. Закохана. Вічно юна…
Чиє відлуння? Твоє – відлуння?
Так не хотілося – саме цієї ночі
Вірити в сни, що птахами ячать в мені.
Снилося: разом. І навіть не дивимось в очі.
Море – безмежне, а тупцяєм на мілині.
Пальцям твоїм було без моїх так вільно
Перебирати вервиці сонних днів.
Погляд байдужий. Шкіра, що пахне сіллю.
Низки далеких іншоміських вогнів.
Все мені снилося: нас мовби хто зурочив.
По нескінченній – наснилось – бредем косі…
Я пам’ятаю присмак цієї ночі –
Присмак, гіркий, мов засохла на шкірі сіль.
Серпень
Мій настрій
Така тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...
Останнє
- До розлук ми призвичаєні в Мелодія вічних прощань (27.11.21)
- "Я прийду і піду. І залишаться вірші" In Memoriam. Марина Брацило" в Спогади, рецензії, статті (25.11.21)
- Радіо Культура: говоримо про одну з найяскравіших поеток межі 1990-2000-х в Новини (24.11.21)
- Летімо, сестро в Сонцетяжіння (22.11.21)
- Так не буває, правда? в Я зроду тут живу (17.11.21)
- Гість в Проза (12.11.21)
- Ну, скажи мені, шукать де в Ключі від ранку (10.11.21)