Mare Amoris (Морю, з любов’ю) (15)
Море… Воно приходить майже щоночі. І я впевнена: точно знаю, чому. Я сумую за ним. А йому, напевно, бракує тієї часточки любові, яку дарую я. Просто - вочевидь не одні попередні відвідини цього світу відбувалися саме там. Там, де я дійсно щаслива – попри будь що. Безумовно. Безпитально. Вдячно. Я знаю, люди марять горами. Люди марять океаном. Я не марю. Я точно знаю: мій таврійський степ завжди готовий підставити долоні безмежного простору, неба і – моря.
I
перебираючи камінці
серед піни
завмираєш тривожно
сонце лежить на руці
плодом прозріння
гнівом Божим
пахне гріхом пісок
тугою – вітер
спогадом – море
ти, відганяючи сон,
застигаючи світлом,
наростаючи хором,
поволі втрачаєш грані,
відчуваючи дотик
сонце тримаючи на руці,
мариш пізнанням,
наче чотки,
перебираючи камінці
II
Такі тривожні білі баранці...
У надрах мушлі зроджується вітер.
Наворожило небо по руці
Багато моря і багато світла.
Цього шляху глибока бірюза
Мені заборгувала сліз і солі.
І пахнуть повертаннями назад
Простягнені долоні виднокола
III
День прошепоче дурницю на вушко.
Тінь моїх кроків ляже в траві.
Я, наче равлик, сховаюсь у мушлю
Подихом вітру і спогадом хвиль.
Все буде добре – і завтра, й позавтра.
З тисячі згадок – загубиш одну:
Як ти вподобав дитячу забавку –
Слухати море на березі сну
Тексти – немов приреченість.
Хоч занотуй начорно:
Жінка, що пахне печивом.
Хлопець, що пахне морем.
П’ять насінин розлузано.
Пахне пісок травою.
Дядечко з кукурудзою.
Тітонька з пахлавою.
Сонце торкнеться даху ще,
Поки ж – гасають босо
Ці полуденні пахощі:
Риба і абрикоси.
Переплетуться змушено
І усміхнуться сонно…
Море в прикрасі з мушельок
Бачить у снах мусони.
Тягнеться пляж до вечора.
Дня золоті зажинки.
І доїдають печиво
Хлопець, оса і жінка.
3.08.08
Де ми, може, й понині говорим,
Де розсипано всі камінці,
Я виходила з мушлями з моря:
По прибою у кожній руці.
Попри все, що стеблинами – в Лету,
Ти ще можеш – пісок не добіг –
Чути кроки мого силуету,
Що минають назустріч тобі.
Чуєш ти, та не бачиш, не бачиш
В’язь арабську, легку і стрімку
Шепотінь, золотих і гарячих,
Мов монети в нагрітім піску.
Так – щоніч: золотаве на чорнім
Де ворожать вітри по щоці.
Де колись я виходила з моря
Із прибоєм у кожній руці.
Ти – усвідомлення літа.
Нарешті. У серпні
Між оксамитових хвиль
у долонях піску.
Хочеш побачити,
як зупиняється серце,
Як завмирає
коштовністю
на ланцюжку?
Знаючи: ось
мій віднайдений
сонячний безмір.
Міцно тримаючись
ритму і музики хвиль.
Не полишаючи мрій
цей набіло розпечений безум
Врешті приборкати
огиром в дикій траві.
Ти – усвідомлення.
Думка і слово – пізніше.
Ти відміряєш світання
цілунками сонць.
Те, що залишиться
або в собі нас залишить –
Врешті і є:
озаріння – прозріння – пісок.
А поміж тим –
павутинки серпневого світу,
Бризки і спалахи,
яблука і виноград.
І неможливість не хвилі,
а берег зловити,
Щоб уклонитись –
тобі. І осіннім дарам.
Коли я знову впадаю в тебе –
Я майже річка. Я спів і щебет.
Я божевільним тремтливим соло
Видобуваю із горла голос.
Я завжди вміла тебе послухать:
Забудь навідліг, що в горлі сухо.
Знайдеться жменя легкого сміху.
Забудь навідруб, що в грудях тихо.
Забудь, що в звуках живе тривалість.
Я завжди вміла. Я забуваю –
Легка. Закохана. Вічно юна…
Чиє відлуння? Твоє – відлуння?
Так не хотілося – саме цієї ночі
Вірити в сни, що птахами ячать в мені.
Снилося: разом. І навіть не дивимось в очі.
Море – безмежне, а тупцяєм на мілині.
Пальцям твоїм було без моїх так вільно
Перебирати вервиці сонних днів.
Погляд байдужий. Шкіра, що пахне сіллю.
Низки далеких іншоміських вогнів.
Все мені снилося: нас мовби хто зурочив.
По нескінченній – наснилось – бредем косі…
Я пам’ятаю присмак цієї ночі –
Присмак, гіркий, мов засохла на шкірі сіль.
Серпень
Болю білого хочеш – наново?
Вітер муляє. І пісок.
Лиш на відстані тихо танемо
Тихо тонемо в унісон.
Знаю: лічено, перелічено.
Знаю: зморено – відпочить.
Будем вічністю, просто вічністю.
Будем зорями уночі.
Але – сонячно. Там, де боляче,
Ми зуміємо перейти
І по поперек. І по горлечко.
За три відстані від мети.
Серпень 2008
А дістатися берега,
певно що, – зась.
Хоч пуститися берег -
легко, як стій.
Пальці тихо летять
по низах, по низах,
Офіруючи звук
самоті, самоті.
Понадштильна печаль,
безкінечний акорд
Раптом вибухнуть зблиском
і кануть за край…
Я не буду рости
у мінор, у мінор,
Лиш не-звуком мене
не карай, не карай.
Я пристану на все,
хай вирує гроза
І корчує прибій
золоті валуни,
Тільки берега – знаєш –
дістатися зась,
Не порвавши до крові –
об палці – струни.
13.07.06
Перелічи всі кроки – донесхочу.
Перебуди всіх півнів до пори.
А хто що хоче, хто чого не хоче, –
Про те уже ні з ким не говори.
Твоїх бажань студена ополонка
Вже точно не принада. І відтак
Порветься знову, – там і справді тонко.
Там – лише засіб. Та чи є – мета.
Мовчиш? Мовчи! Мовчання – річ уперта.
В нім існувати – учта для ченців.
Є день і смерть. Але немає смерті.
В руці тремтливій – море, камінці…
Лише – мовчи. Не можеш – то і годі
Мовчати, говорити, відлітать.
Данина вітру. Морю. І свободі.
А день уже на північ поверта.
Я пробую на смак свій темний жаль:
Солоний. Як і цей легенький вітер.
…Було у мене сім міхів бажань,
Дбайливо поназбираних до літа –
Від спокою до шалу і жаги,
Від зустрічі до тихого прощання…
У морі повно Курячих Богів,
Отих, що вміють сповнювать бажання.
Вони до рук пригорнуться мені
В годину надвечірньої утоми
В один із безтурботних теплих днів,
Настояних на сяйві золотому.
Принаймні, так здавалося тоді,
В найперший ранок, літеплом залитий.
Безмежжя снилось вітру і воді…
Поглянула – а вже й немає літа.
На шкірі – сіль. І сонце на руці.
Цілунок вітерця. Легка тривога…
Я марно, марно серед камінців
Вишукувала Курячого Бога.
14.08.07
Мій настрій
Така тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...
Останнє
- Ти мені потрібен в Ключі від ранку (18.02.19)
- Що зі мною робиться в Ключі від ранку (15.02.19)
- Щось саменькій гіршає поночі в Ключі від ранку (13.02.19)
- А ближче – ні на трохи нам в І залишаться - вірші (12.02.19)
- Ти плачеш в І залишаться - вірші (11.02.19)
- Навіть словом не торкаюся в І залишаться - вірші (11.02.19)
- Все так звичайно в І залишаться - вірші (08.02.19)