1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Пам’ять козацького степу

Пам’ять козацького степу (29)

Одвічний Степ пам’ятає багато чого. У його долонях зроджувалися і зникали цілі народи. Якби він міг говорити - годі було б шукати кращого підручника з історії рідної землі. Втім - він таки говорить. З тим, хто хоче його почути. І озивається пам’яттю давно минулих подій, колишньої звитяги і слави. І коли я торкаюся босоніж духмяних степових трав - немов би чую його голос. І голос той розповідає мені те, що я відчуваю відколи себе пам’ятаю - серцем і пульсацією крові. І лицарі нашого минулого для мене - майже реальність. Тому я й намагаюся зловити саме тут дароване Господом Слово. Чи ж вдається - судити вам. Я просто - ділюся тим, чим зі мною так щедро ділиться мій Степ. 

Ну, звісно, приворожила. Чого журиться? У мене отого зілля – аж ціла торба Котилася – прикотилася з великого горба Була в ній, як водиться, хліб-паляниця А ще було три ковточки води з криниці І був пучечок євшану – про всяк випадок І надбані для узвару різдвяного сушениці. сало. Та цибулина. Та й весь мій спадок А чим же причарувала тоді?…
Аби ж то щоразу курган, де зупинилося серце – Певно, земельні ресурси цього би не втримали Аби щораз одружитись з тією, що напоїла з відерця – Жінки б давно поховали. І насадили примули. Аби хоч місяць жити так, як від тебе чекали – Напевно, ти би комусь догодив, на тебе несхожому. Фішка у тім, що просто жити – було замало.…

Мій настрій

son-travaТака тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...