1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

У пошуках себе

Оцінити
(4 голоси)

Мандрівки (нотатки) 

І. БУДНІ

Сплачую данину місту: п’ю каву.

Асфальт пахне смогом і безвихіддю.

Шосте відчуття підказує шлях.

Записник диктує остогидлий маршрут.

Трамваї навіюють сон.

Сонце розпеченими голками впивається в тіло.

- Як вас звуть, незнайомко?..

Хіба ж я знаю...

Суголосся важливих до нудоти набридлих телефонних одкровень.

Їду...

Повернувся...

Пишу...

Перечитую...

Щасливий...

Знову посварився...

Маю купу справ...

Нуджуся...

Побачимося іншим разом...

Зустрінемося завтра о...

Маю. Повинна. Необхідно. Треба.

Відпусти мене – липке павутиння щоденних обов’язків – десь...

 

Обов’язки: подзвонити. забігти. записати. занести. придбати.

Ритуали: доброго дня. вітаю. дуже рада. добраніч.

Примхи: кава. кола. канапка. морозиво. спізнення.

Мрії: закохатись. вирватись. наплювати. забути. зникнути.

Реалії: кухня. папери. лекції. записи. транспорт. спека.

 

Спогади:

 

- ...Обтинаючи пуповину, знають: так має бути.

Знають напевно. Лишень забули зі мною поговорити.

Агов! Люди! Ну. Так нечесно!..

Да ладно. Якось уже.

Тільки – земле моя ханаанська! – як щодо крапельки меду?

Про молоко взагалі мовчу.

Тут би знати – куди, чому і для чого нас несе цим вітром – якщо це вітер, звісно.

Ні. Лелекам нас не догнати. Не зрозуміти, в сенсі.

Фіґ вони полетять далі. Не знайшовши рідного колеса з сіном на старій водокачці. Такий собі танок безнадії: де? Ну було ж – іще восени?

Ну, було. Цікаво, над чим маю кружляти я – над подвір’ями, де відколись чужі мені люди ростять чужих дітей?

А бачте оцей врослий у землю кавалок бетонного стовпа?

А шрам на коліні бачите? Так. Саме на стовп напоролась.

То мені що, у кюветі прилаштуватись – поплакати про те, як колись це було моє королівство?

Ні-і. Ще простіше. Туди не доїдеш, бо нема чого. Ото. Ну, там, гробки на проводки... Звичайно. А от що мені з тим шрамом робити?

Так, нас обтинають. Безнадія й побутові незручності. Честолюбство й перспективи. Лінощі і провали в пам’яті.

І лиш тихо ростуть угору ниточки, що ними, бавлячись, перебирає Карабас Барабас. У кожного свій.

І лиш іноді собі, тихо: а жаль, нема того, що навіки приточило б до пуповини – там. Де дитинство. Пахне. Парним молоком з неіснуючої ферми. Дровами, згодованими в печі. Краще б.

Скривившись, ідеш мити руки – пестовані руки панянки, що лиш у сні болять пам’яттю серпа. Спогадом сапи. Відчуттям розтертої в пальцях першої й останньої грудки весняної землі...

Амінь, дорогі мої городяни!

Від учора увімкнено опалення в місті...

 

Тріумфальне клацання вимикача.

Темрява. Тиша. Прохолода.

 

Гра тіней на шпалерах. Хитання примхливих візерунків. Сни...

 

ІІ. НОКТЮРН

Чи бачили ви коли-небудь ніч у маленькому, загубленому серед степів хуторці, коли тиша здається повною по вінця чарою, яку несуть обережно, не дихаючи, щоб не пролити? Спека робить повітря відчутним і пружним, майже живим. Здається, воно підтримує тебе ніжними руками друга. Ах, яка промовиста тиша навколо! Ти знаєш, про що вона мовчить, які звуки застигли у ній, готові прокинутись від найменшого руху, яким гойдне невидиму колиску вітерець. І ні душі навколо. Лише ти. І ніч. Вітерець сховався кудись, і сонний став здається вкритим прозорою кригою, пластичною і рухливою, або дзеркалом, що його, певно, загубила ніч, коли

розчесувала вітерцем зоряні коси, і зорі сипалися на землю, здійснюючи наші бажання. Тихо навколо. І здається, ніби ти один не спиш, впиваючи в себе красу цієї дивної, небаченої ночі. Але ти помиляєшся, бо десь там, на іншому кутку хутора, тихим світлом живе віконце, пробиваючи морок ночі, розвіюючи чари. А може, навіюючи їх? То ж бо хтось іще не має сну через оцю незбагненну, феєричну красу. І зорі угорі пересміюються, байдужі до наших минулих і майбутніх чвар, до наших маленьких таємниць, до того, що, може, хтось підслуховує, піддивляється і хоче стати ближчим до них на мить... Марно. Ти – лише травинка цього неосяжного, заобрійного степу, ти незначний і недовговічний під цим небом, як п’янкі пахощі степових трав. А зорі віками дивляться згори на цей благословенний куточок, твою колиску, твою матір, твоє життя, тепло любові у твоєму серці. Ти – дитина цієї землі, як і вона – твоя. І розгублений нічний метелик, і коник, співець теплих степових ночей, і оці верби – усе це в тобі. Ти і вони, та ще ця ніч посвячені у найбільшу таїну світу – можна не любити навіть і саме життя, але з цією землею ти пов’язаний навіки під всевідаючим оком Всесвіту. І єдине, що ніколи не зміниться, єдине, що непідвладне ні людям, ні часу, ні вічності – любов до своєї, кожною піщинкою дорогої тобі землі.

 

ІІІ. АНТЕЙ (Антика. Антеїка)

Звідки –

чи не з самого повітря?–

родиться трагічна візія, ледь мариться у серпанку імли на обжитих

і поораних уже теренах Степу

для того, хто, не знайшовши сну, зуміє побачити не самими лише очима,

а цілою душею, в якій неясним неспокоєм живе

одвічна історія дитинно-щирого народу,

несвідомого своєї майбутньої сили,

в якій тужать плачі й голосіння, в якій розливаються повінню пісні,

в якій перешіптуються замовляння і відмахуються розхристані прислів’я,

сповнені презирства до небезпеки і підсвідомого сподівання на чарівне «якось-то буде».

 

З землі, підіймаючись ранковими туманами, витворюється в досвітньому мороку могутній велет-Антей, котрого сама мати-земля живить своєю силою. Великі скарби духу береже Антей у величному храмі, що може бути витвором хіба якоїсь надлюдської сили. Ясна Антеєва зброя, могутні його рамена, але розважливість вдачі та мирний супокій серця щодень сильніше присипляють пильність, п’ють велику силу, розслаблюють м’язи. Духмяний вітер зі степу навіває сон – і хилиться на могутні рамена кудлата голова, і манить до себе м’який трав’яний килим, і ніжна мати-земля приймає дуже тіло в обійми, голублячи сплячого сина...

Клубочать угорі темні хмари – передвісники лиха. Тихо-тихо звужують коло ті, що снили в далеких землях коштовними скарбами: стережися збудити поснулу силу, будь обережний, замкни вуста свої і притиш ходу, і не виймай до часу зброї. Ось уже близько. Ще трохи...

Від дзвону зброї, від задушливого диму і гарячого подиху вогню схоплюється зі сну очманілий Антей, борсається, розриває пута, шукає зброї... У відчайдушному пориві стає до нерівного герцю, боронячи те, що йому наказано стерегти.... Довго триває герць, ворожий труп криє степ, та втрачено час і годі вистояти: розімліло тіло, заіржавіла зброя, снагу й силу випив сон... І вже не Антей – уже інший у ньому руйнує опори храму, щоб хоч загином своїм вберегти скарби...

Лежить у руїнах храм і ціла земля. Втішаються вороги здобутими скарбами, спливає кров’ю Антей.

...Враз міниться візія. Звідки ти, примаро Січі Вольної? Чи не ти лежиш у великій Руїні, спливаючи кров’ю, оплакана твоєю матір’ю-землею?

Неправда твоя, батьку, тужний співче на запилених шляхах: і вернеться, і встануть, і покриють... Багата земля родить у душах поснулих початки нових скарбів, закладає каміння для нового храму – буде й Антей...

Лиш мариться знов: спить він могутнім сном замість виглядати, замість зброю тримати, замість очей не стуляти.

Встань, воїне! Та не спи ж бо! Та стережися! Та ж чи не досить битися сонному з примарами минулого і страхами майбутнього?

Спить Антей. Сниться йому Степ. Годі його збудити.

І плаче серце моє над ним: може, сльоза його збудить? І співає душа моя над ним: може, пісня здолає сон? І спливає кров’ю серце моє, вражене любов’ю: може, запах крові просякне сновиди – і отямиться той, хто од віку й до кінця світу рокований прокидатися лиш у вогні герцю й до скону битися за коштовності, яким нема і не буде ліку серед одвічного Степу, в лоні Землі-матері під ясним і високим правічним небом?

І коли відлітає візія ранковими туманами в яруги й вибалки – сходить сонце, налітає вітер, напоюють пахощами повітря хмільні трави, – і все стає таким, як було одвіку, і лиш чується крик у музиці ранку:

- Антею-у!

Прокинься, Антею!..

 

ІV. ХОРТИЦЯ

Блукаючи островом, розминаю в пальцях пучечок чебрецю...

Бодай запах, бодай наменший віддих минувшини...

Така безпорадність – тут, серед безмежжя безпам’яті...

“Серце України”...

наспортовані туристи з оберемками духмяних трав.

Вишуканих форм авто серед зеленого божевілля Хортиці.

Автентичний прихисток сучасного кохання.

Багатозначне мовчання правічних скель.

Вловити за краєчок серпанку легку проминущу візію:

Захід сонця: корогва.

Стукіт серця: копита.

Повів вітру: відголосок пісні.

Пил: початок походу.

Тиша: сурми...

Що мені залишилось?

Що я маю відчути – тут, де навіть вітри падають навколішки?

Святославе, на якій скелі пролилося вино з трагічної чаші?

Байдо, зойк якої травини згинув під копитами твого коня?

Тут, – говорить серце.

Де? – питає розум.

- Сестро!.. – тужить порох віків під ногами.

Зачепитися!..

Відчути!..

Води! – благає підточене зневірою коріння.

Запилена пам’ять у музейних вітринах... Ні, далі, далі!

Крок, що спіткнувся на ледь помітних залишках укріплень... Далі!

Скелі, що п’ють сиву воду при березі... ?

Розпластане серед блакиті тіло Хортиці.

Пам’ять про всіх, що вийшли з її лона.

Маленька порошинка на правічному шляху до себе – Я?

“Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України...”

Мліє наркотично- полинове повітря у розкошах липневого дня.

Марево на обрії обіцяє дощ.

Котиться перекотиполе, намагаючись зачепитися за травину,

за горбочок, за вгадане серцем – щось...

Не дай мені, Боже, чужинецького вирію,

Не дай мені, Боже, котивітру,

Не дай мені, Боже, забуття...

Тужить Богуславка на семи вітрах: нема кого з темниць випускати.

І все так – спадком вольниці – розкинулась Хортиця.

І все так – ятаганом турецьким – занесено над нею місяць.

І все так – незмінною вартою – чатують у скелях душі Братів моїх.

Блукаючи Островом, розминаю в пальцях пучечок чебрецю.

 

V. СТЕП (Аутенто)

Степ... немов праматерія, з якої творяться віки нашої історії (сліпучий міф. чорне тло реальності), щоб знову розчинитися у ньому, коли прийде час.

Так скажу, брате мій сестро моя:

степ єси і у степ повернешся.

У ковилу закосичишся, у чебрець заплетешся, у полин всотаєшся рахманною гіркотою твого життя, в коника – безсонну душу степової ночі – вспіваєшся піснею, щоб сповнити цей Закон.

Так скажу, брате мій, сестро моя:

з живого насіння ростемо тут.

І нескінченний, незбагненний єси – степ.

Створюючи ілюзію існування, камінчик до камінчика тулимо ми міста, і поблажливо підставляє долоні – степ.

Ми краємо його груди – і, жертовно розпластаний, - він спиває нерозбавлений біль, з якого зростає майбутнє життя.

Так скажу, брате мій, сестро моя:

початок і кінець усього сущого – степ.

Більше, ніж земля, ніж твердь, ніж основа.

Всесвіт для всього, в нім сущого, – непідвладний осягненню.

Більше, ніж смак, більше, ніж запах, більше, ніж дотик, – даність.

Триплетом нашого коду – належність Йому, приреченість на Нього,

служіння Його неосяжному мерехтінню на межі міфу й реальності.

І немає обмеження – крім обрію.

І немає імені – крім імені Степ.

І немає нас поза цим сліпучим колом.

 

VI. ПОВЕРНЕННЯ

Людина вмирала. У небесному тиглі плавилося сонце, і Людині здавалося, що розпечені краплини пропікають її шкіру і впиваються в тіло. Людина фізично відчувала, як її кров повільно перетворюється на розпечену мідь – мідь, що струмує в судинах сповільнено, мляво, геть недостатньо, аби смаглий хрест безсилого тіла міг бодай на мить відірватися від землі.

Земля була чужа. Вона палала сухим вогнем, спопеляючи Людину. Повітря – нестерпне, напружене, розпечене повітря, настояне на висохлих травах, обпікало й без того запалені, спечені вуста, дратувало незнайомими запаморочливими пахощами, сухо лоскотало гортань.

Людині було боляче. Біль давав невтішні сходи гіркуватих прокльонів на адресу свавільного Випадку, що припнув її тіло нестерпно палючими, гострими променями до цієї Землі. Земля звалася Степ. І якось там іще. Це Людині було відомо, доки свідомість ще могла їй допомогти. Земля була стоптана кіньми кочівників і насичена кров’ю аж до солонкуватого присмаку і кричущо червоних квітів. То була гаряча кров – вона досі палила тіло Людини. Ах, якби ж то на мить вирватися з цього пекла!

* Відпусти мене! Допоможи мені!..

Але то була чужа Земля. Вона не чула безсилого шепоту Людини. А може, то був і не шепіт, а просто слід вітру у сухих травах?

Людина вмирала. Їй годилося б звести очі до цього розжареного мідяка – там, угорі, – і молитися. Але Людина не вміла. Вона розгубила молитви вже давно – на занадто гострих заламах юнацьких стежок – і навчилася, замість молитися, стискати зуби й ковтати слова молитов вкупі з іншими – зовсім не святими – словами. Гаразд. Можна було б, як у дитинстві, покликати Матір. Але Матір Людини була квіткою – з тих, що в’януть надто швидко, лишаючи по собі замість пам’яті щемкий присмак жалю за втраченою Красою. Мати залишилася в давньому дитячому спогаді кількома словами, казаними незрозумілою мовою – хапливо й крадькома – щовечора над дитячим ліжком у м’якому присмерку кімнати забутих мрій і снів. Ті слова ходили за Людиною навшпиньки всіма стежками її життя, не наближаючись ні на єдиний крок. Аж тепер вони підійшли ближче – так, щоб Людина могла їх почути і – невідомо для чого – повторити зашерхлими губами:

Святий Боже, Святий Кріпкий,

Святий Безсмертний, помилуй нас...

Слова залишили на вустах той самий дивний присмак, що й запах прив’ялених трав цієї чужої Землі. Людина завмерла на мить, затамувавши подих, потім видихнула, хрипко й невідомо чому – заспокоєно. І лиш по тому усвідомила, що саме змінилося: Земля більше не була чужою. Вогонь ще

спопеляв її груди, проте вітер раз у раз змахував сивими крилами – і повітря поволі ставало Повітрям, яким можна було дихати. Земля мінилася на очах: трави припадали до неї і щось стривожено шепотіли, важкі хмари, що з’явилися невідомо звідки, сунули просто до червонястої розпеченої кулі, щоб за мить не полишити по ній навіть сліду. Ще мить – і небо нарешті вибухнуло прекрасною у своєму первісному шаленстві зливою.

Пересиливши нестерпний стукіт у скронях, Людина звернула обличчя до неба, і ловила, ловила спраглими вустами важкі краплини. Злива шмагала обличчя Людини, але ніяк не могла зітерти з нього божевільний, зачарований, щасливий усміх. Людина всотувала дощ, немов губка – всім тілом – і мріяла розчинитися в ньому, і благала Землю, що вже не була чужою, не відпускати зливу зі своїх долонь. Вуста шепотіли незрозумілі слова незрозумілої мови.

Людина ніби крізь сон чула, як над нею схилилися чоловіки, які говорили тією самою мовою – мовою її Матері, її Народу, що невидимим могутнім корінням вростав у цю землю – Степ.

- Мамо! – сказала Людина, на мить знову ставши маленькою у величезних долонях Всесвіту.

- Мамо! – повторила Людина і відчула, як вітер прихилив якусь духмяну сиву травину до її щоки.

В очах Людини стояли невисохлі краплини дощу. А десь, за кілька кроків, були слова, що повернули Людині її Землю. Це й була та єдина молитва, яку Людина так і не зуміла забути:

Святий Боже, Святий Кріпкий...

 

VII. ВІЧНА КОЛИСКА ЛЮБОВІ

Ходить по землі Людина, радіє, сумує - одним словом, живе. І відчуває, що вона сильна, що міцно-міцно тримає її ота золота ниточка, що тягнеться

до чарівного мотка, в якому початок і кінець її світу - до рідної оселі, до найдорожчих у світі людей, чиї ніжні й тривожні очі з любов’ю стежать за нею, пестять голублячим поглядом з самого-самого малечку і поки стане її віку.

Колиско моя! Тиха, світла радосте мого дитинства! Як мало цінуємо ми той час, коли два теплих крила - мамині руки - здатні затулити нас від усіх жахів і жалів світу, а батькові - сильні й мужні - підтримати, підштовхнути, провести у той великий-великий світ, що йому немає ані кінця, ні краю.

Ніколи вповні не осягнути нам цього маленького Всесвіту! Колись, у давні часи, народ наш склав колядку, що закінчувалася так:

«Ясний Місяць - пан господар,

Красне Сонце - його жінка,

дрібні зірки - Його дітки.»

Три гілки Дерева життя, основа міні-Космосу, що містить в собі цілий світ - ось що таке сім’я.

Роде мій! Величний з діда-прадіда своєю любов’ю, ти любов цю передав нам у спадок. Любов - найбільша сила, найнезламніша опора, неопалима купина, на якій тримається сім’я, і суспільство, і саме життя. Витоки тої любові - у пісні, що в кров нашу лине з материнським молоком, у мудрім слові діда й батька, в казці, отій, що в дитинстві срібним струмочком ллється до тебе од бабусі, і що її як найцінніший скарб ти подаруєш своїй дитині на добру долю, і в тихому світлі, яким сяє саме це слово – сім’я, родина. Вона врятує тебе у мить, коли сама земля розверзнеться під тобою, вона стане тим місточком, яким ти підеш далі у цей, такий жорстокий іноді,світ.

«Сім Я» - таким був прадавній зміст, і недаремно мудрі пращури наші ввели у цю назву магічне число, що є знаком Божественного начала. Це було те неподільне, на якому будувалося світосприймання людини, вся уява про світ.

Саме сім’я дарує нам всі шляхи, якими ми можемо піти від рідного порогу, щоб потім вернути назад і замкнути коло - вічне коло життя. Бо саме тут народжуються для людини любов і ненависть, правда і кривда, біле і чорне, тлінне і невмируще.

І коли я бачу дитину, для якої славо «сім’я» таке ж казкове, як Три-дев'яте Царство, мені боляче, бо це видовище жахливіше, ніж жебракуван-ня в переході - Людина, якій бракує звичайного родинного тепла, якій не вистачає отого єдиного, що тримає нас на світі.

Люди! Не шкодуймо ніжності дія наших найрідніших, найближчих, найдорожчих! Кажімо їм про свою любов, щоб так само відчувати їхню у відповідь. Це те, що врятує нас від війн і розбрату, від усіх жахів на землі. Адже міцна, любляча сім’я - основа сильної держави, символ нашого народу, для якого родина споконвіку була священною, а найбільшим гріхом вважався гріх проти своїх рідних. До своєї сім’ї, своєї крові - це був чи не найсильніший потяг людини ще з первісних часів, коли люди вперше зрозуміли, що дерево буде квітнути тоді, коли всі-всі гілочки живитимуться від одного кореня, що сягає далеко в глибину віків.

Чуєте: «Ой, роде наш красний,

Роде наш прекрасний...» ?

Це теж про сім’ю. I про нашу землю - співучу нашу матір.

Будьмо ж родиною - великою, складеною з менших, міцною, люблячою - і ми пребудемо в віках, бо ми були, є і будемо вічні в своїй пісні, в своїй любові і в своїй прекрасній, невмирущій родині.