1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Про Марічку-дурничку та Панича-втікача

Оцінити
(9 голоси)

Давно це було… так давно, що й радники пана Президента, дарма що нафталіном просякли, того не пам’ятають. І навіть сам Прем’єр-міністр, на що вже мудрий чоловік, про те ані сном ні духом… Так ось. Давно, коли ще люди пам’ятали значення слова «порядність» (тепер ви розумієте, як давно то було!) жила собі мудра й поважна Пані. І було в неї, як водиться, троє дочок – Олена Прекрасна, Василина Премудра… і Марічка-дурничка. Біда вродилася меншенька, сказано: де не піде – золоті верби ростуть. До шиття візьметься – пальця вколе. Коло плити заходиться – руку обпече. Стане сікти зіллячко курчатам – поріжеться. Ніколи такого зі старшими сестрами не траплялося… Правда, вони до того й не бралися: одна з рання й до смеркання від дзеркала не відходить, красу наводить, інша грубезні книги читає та мудрує, як його світ кращим зробити, щоби всім жилося як тра, діло робилося, грошенята водилися – і ніхто при тім ні за холодну воду. А Пані – та собі день по дні крутилася-вертілася, за всяке діло бралася: одній доні на цяцьки-мальовидла заробити, іншій – на книжки… Та й Марічці-бідасі якось щастя-долі дати, раз уже Боженька розуму не приторочив до її талану великого.

Отак собі жили вони, поживали… Не подумайте, що добра наживали – не до того було. Тут аби вижити. Зате спокійно і стабільно, цього не відібрати. Спокійно, як на цвинтарі. І стабільно – як там-таки.

Аж ось одного дня – крик, ґвалт... Музики грають, глашатаї волають – волю, височайшим указом диктовану, сповіщають. Люду збіглося на теє діло – впало б яблучко, та ніде. Ну й наші собі Пані з паннами там. Аж ось воно що: вигадав собі пан Президент забавку: хочу – каже – празника. Та не простого, а щоби всім гарно було. Для такого діла – говорить – нічого не пошкодую. Набридло, мовляв, дивитися, як хлопці за дівками ганяють. Нове діло придумали: Панича чужоземного одружувати, та нехай за нього спершу дівчата позмагаються. Читали – кажуть – літописи закордонні. Там таке було – і всім казкам казка вийшла. А ми чим гірші? Он до нас і посли вже іноземні не їдуть, гребують. Носа вернуть – не цивілізовані, говорять. Дівчата ваші з хлопцями у правах не рівні, щоб ви там не казали. Так ми їм – нате, тендер між паннами: хто гарного та заможного Панича так замакітрить, щоб аж про статки забув, від мови батьківської, хоч і нетутешньої, відцурався та й на край світу по кохану подався. А там – учтою та й за весіллячко, чи – Паничевою рідною – пірком да за свадєбку. Отака моя воля президентська. Підпису не ставим – письма не вчені. Числа не пишем – математику прогулювали. А про те – з нас люди вийшли, мо’ і з панича з панною що путнє вийде.

Розбіглося все… Музики понапивалися, глашатаїв молодиці по хатках розібрали, хто моторніший… А пана Президента з почтом до себе Анка-куртизанка на постой взяла. Така вже була мудра молодиця! А що вже про неї не говорили – їй то до того місця було, яким порядні люди одне до одного не повертаються.

Плюнула Пані лівопліч… А дівчата замислилися: таки за Паничем гроші дають, недоторканність депутатську й частку в бізнесі великому. Олена говорить: «Чи дарма матінка мені намиста-шовки-оксамити дбала? Мій Панич, до ворожки не ходи». Василина й собі: «Чи ж я дурно ночей не спала, премудрі томи читала? Вже ж не я буду – а Панича обкручу». А Марічка-дурничка йде собі співає… Ногу об каменя збила – їй і горя немає: «Мені, – мовить, – до того срібла-злота немає охоти. А

Панич гарнюній, хоч і не нашого роду-племені… Ще, – каже, – побачите, словом припну, співом заплету, ніжністю зворожу… А чий буде – то лиш Бог зна, не люди.

А строку дав пан Президент не мало й не багато – а до свого терміну наступного: там хто зна, що тій босоті в голову стрелить. А так – до виборів казка, казкарям – бубликів в’язка, а мені – царювати з Божої ласки.

Ну, довго чи коротко – не скажу (бо ж, пам’ятаєте, навіть Прем’єр – і той не в курсі ), а таки зібралися наші панни до стольного граду. Марічка, правда, спочатку все бідкалася – хто на господарці залишиться. Але сяк-так вмовили її сестри, бо ж треба мати розвагу дорогою, а меншенька як для того на світ вродилася, – люд смішити.

Ішли вони, не сумували – Оленка танцювала, Василина на майданах промови штовхала… А Марічка сяде собі в холодочку, заспіває… І чого воно коло неї люди то сміялися, то плакали, то задумувалися?.. Не питайте, не відповім, сама того не знаю.

Отак ішли собі луками, кому чоломкали, до кого чомукали… Аж ось бачать – бані золотом сяють, біля них Володимир хреста тримає, і над всім тим Родіна-мать мечем махає. Значиться, прийшли. Довели таки язички до столиці.

Ще трішки розпиталися, навкруги пороззиралися, витрішки половили… Драстуй, Києве милий! А вже шукати, де той кастинг чи то пак тендер – велике діло: на бабські балачки пішли та на виски дівочі. Так і прибули на місце.

Лячно їм трішки було: та гарна, а та ще краща, та розумна – а та ще мудріша. А що вже півичок-танцівничок! Греблю гати… Однак пообтерлися, черги запиталися та й чекають. Щоправда, Марічка й тут собі пригоди знайшла: то шати Оленчині латала та паєтками-стразами гаптувала, –мало пальця не пришила до шовків індійських; то книжки Василинині скотчем докупи тулила – зачитала сестричка дорогою мало не до дірок, – ледь сама до мудрості намертво не приклеїлася… Насамкінець замінила струну на гітарі – порвалася. Співає… Що з дурнички візьмеш?

Оленка тим часом до Поплавського вступила, на хореографію – вокал і так по швах тріщав. Василина в Могилянку іспити склала… Там того горя от ума хоч і повно було – а таки, видно, свіжака бракувало.

Так і час минув. Уже до Панича в покої ведуть найстаршу. Що вже воно там було – про те спеціально навчених хлопців запитайте, у них все зафіксовано. А тільки вийшла Оленка хоч і гарна – а сумна та невесела. Василина ні б сестрі поспівчувати – регочеться: «Що, – каже, – кралечко, багацько вас, гарних. А Панич один? Ну та нічого, я вже дам йому раду». З тим і зайшла. Довгенько її не було. Виходить… «Тю, – каже, – ідіот!» (Дивно, а вона що, там кого мудрого стріти хотіла?) А що насправді було – знову ж таки, хлопців розпитуйте. Мо’ скажуть.

А що Марічка, питаєте? Що-що, її ще шукати довелося – спершу одну зомлілу дівицю відклигувала, тоді сину стайничого пальчика бинтувала – прищемив дверима, як у сусідній кімнаті за кастингом підглядав, далі ще з якимися ланцями-голодранцями порпалася – кашку з сокири варила, вітер у діжі місила, тишу у ступі товкла… Сім хлібів спекла, та й усіх нагодувала.

Тут її й знайшли. Сяка-така, кажуть, Панич чекає… Завели, двері причинили… Довго чекали – не йде. Далі гукали – не відповідають. Тоді вже двері виламали… Аж – нікогісінько! Ні Панича, ні Марічки. Тільки фіранки над вікном прочиненим, що ті прапори, полощуться.

Дарма хлопці хліб їли, хортів вчили, техніку ладнали, грошенята лакузам давали… Не знайшли пропажі. А от якби за піснями пішли, що їх і дітлахи навіть співали, то побачили б… Що ви собі думаєте? Чисто пастораль: Марічка працює та співає, Панич рідну/нерідну в сільській школі викладає…

А що ви хотіли? Це ж таки казка… Хто ж задурно від депутатства-дєнєжки-бізнесу вдмовиться! Кажете, Марічку знаєте? Бог вам на поміч. Лиш не кажіть про це нікому, окрім мене. А що пісня та слово силу мають – тим більше. Гляди, Панич та Марічка гарних діток виховають.

Тут і новій казці початок. А поки що – спати всім, діточкам і не тільки. Сон – він цілющий. Та ще й безпечний до того. Бачите – всі сплять, чисто тобі як у літописах закордонних, як і бажалося пану Президенту. А що свята не вийшло – не переймайтеся, нове вигадають. Вже не без того.

Тс-с-с… Пам’ятаєте? Нічичирк про Марічку. Добраніч!

Детальніше в цій категорії: « У пошуках себе

Мій настрій

Така тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...

Копия СОН ТРАВА