1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

II. І до тебе знову прийде літо...

Оцінити
(8 голоси)

День був довгим, прозорим і важким, немов медова краплина.

Вранці він повільно перекотився через вінця сивого присмерку – і з тих пір ніяк не зважувався впасти нарешті в простягнуті долоні вечора. В його довгастому переливі повільно перекочовувалися розкішні барви – всі які тільки є серед косметичних хитрощів ранньої осені. А їх безліч, бо, як і кожна жінка, осінь, втративши золотавий пилок юності, все ще ховалася зі своїм віком –засипала чорні зморшки ріллі жовтою пудрою листя, фарбувала і його саме, вмираюче, в розкішні кольори: хай смерть, але яка пишна! Закутувала напівоголене гілля таємничим серпанком туману, залишаючись загадковою, таємничою і чарівною, як і в перші свої найкращі дні. Ти йдеш – і вона залицяється до тебе, кокетує і сліпить очі трохи штучною, проте солідною і бездоганно створеною красою. Темномідяна її кров наче зливається з твоєю і пульсує, пульсує у скронях твоїх і сивих скронях дня, що жовтим мідяником грушевого листка котиться, гнаний вітром часу ген за обрій. Не захоплюйся холодною красою! Хай смутковий, теплий погляд літа береже твоє, ще непевне, серце від згубних чар. Візьми листок в долоні! Чуєш пахощі – тихі, безкровні, зів’ялі? Невже це той листок, що позбожеволював ціле місто навесні буянням терпкого запаху?

Бачиш, яка вона підступна? Не вір їй, і тоді ...

Тоді тільки до тебе знову

прийде літо.