1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

АУТЕНТО

Оцінити
(1 голос)

Степ... немов праматерія, з якої творяться віки нашої історії (сліпучий міф. чорне тло реальності), щоб знову розчинитися у ньому, коли прийде час.
Так скажу, брате мій, сестро моя:
степ єси і у степ повернешся.
У ковилу закосичишся, у чебрець заплетешся, у полин всотаєшся рахманною гіркотою твого життя, в коника – безсонну душу степової ночі – вспіваєшся піснею, щоб сповнити цей Закон.
Так скажу, брате мій, сестро моя:
з живого насіння ростемо тут.
І нескінченний, незбагненний єси – степ.
Створюючи ілюзію існування, камінчик до камінчика тулимо ми міста, і поблажливо підставляє долоні – степ.
Ми краємо його груди і, – жертовно розпластаний, – він спиває нерозбавлений біль, з якого зростає майбутнє життя.
Так скажу, брате мій, сестро моя:
початок і кінець усього сущого – степ.
Більше, ніж земля, ніж твердь, ніж основа.
Всесвіт для всього, в нім сущого, – непідвладний осягненню.
Більше, ніж смак, більше, ніж запах, більше, ніж дотик, – даність.
Триплетом нашого коду – належність Йому, приреченість на Нього,
служіння Його неосяжному мерехтінню на межі міфу й реальності.
І немає обмеження – крім обрію.
І немає імені – крім імені Степ.
І немає нас поза цим сліпучим колом.

Детальніше в цій категорії: « Та, що бігла вперед Твоє місто »