То були дивні стосунки: ти казав, що я нагадую тобі дорогу, що кличе в невідоме. Не має значення, близьке чи далеке. Головне, що кличе. Я відповідала, що надто довго їхала в поїзді, тому моє серце стало стукати в такт колесам: тук-тук... тук-тук...
Мені було страшно: а раптом поїзд зупиниться? І моє серце – разом з ним? Але воно стукало – як і раніше. І кликало тебе в невідоме.
Ти не вгавав: річ не в серці. Просто я нагадую далеку жадану мету, до якої ти колись-таки прийдеш.
Невже я повинна була сказати, що ти помиляєшся? Я – не дорога, не мета. Я – безвихідь. Я марево. Мене взагалі немає.
Втім, я забула: ти ж любиш оті жахливі старовинні будинки з привидами. І навіть не помічаєш, що я подібна до них: коли вночі прислухаєшся – чуєш дивне, незрозуміле життя, і воно здається прекрасним і сповненим численних скарбів.
Тривожно озирнувшись, запалюєш свічку, обходиш кімнати – одну по одній – у пошуках того, що зробить твоє життя не таким порожнім, зазираєш у кожні двері і мало-помалу переконуєшся, що це також – ілюзія. Насправді ж тут нема нічого, і кожна кімната – мертва, сумна і сповнена тієї особливої тиші, що завжди приходить після закінчення свята.
Можливо, колись це свято було твоїм? І са́ме тому ти казав, що я... Нагадую... Тобі...