1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Повернення

Оцінити
(1 голос)

Людина вмирала. У небесному тиглі плавилося сонце, і Людині здавалося, що розпечені краплини пропікають її шкіру і впиваються в тіло. Людина фізично відчувала, як її кров повільно перетворюється на розпечену мідь – мідь, що струмує в судинах сповільнено, мляво, геть недостатньо, аби смаглий хрест безсилого тіла міг бодай на мить відірватися від землі.

Земля була чужа. Вона палала сухим вогнем, спопеляючи Людину. Повітря – нестерпне, напружене, розпечене повітря, настояне на висохлих травах, обпікало й без того запалені, спечені вуста, дратувало незнайомими запаморочливими пахощами, сухо лоскотало гортань.

Людині було боляче. Біль давав невтішні сходи гіркуватих прокльонів на адресу свавільного Випадку, що припнув її тіло нестерпно палючими, гострими променями до цієї Землі. Земля звалася Степ. І якось там іще. Це Людині було відомо, доки свідомість ще могла їй допомогти. Земля була стоптана кіньми кочівників і насичена кров’ю аж до солонкуватого присмаку і кричущо червоних квітів. То була гаряча кров – вона досі палила тіло Людини. Ах, якби ж то на мить вирватися з цього пекла!

Відпусти мене! Допоможи мені!..

Але то була чужа Земля. Вона не чула безсилого шепоту Людини. А може, то був і не шепіт, а просто слід вітру у сухих травах?

Людина вмирала. Їй годилося б звести очі до цього розжареного мідяка – там, угорі – і молитися. Але Людина не вміла. Вона розгубила молитви вже давно – на занадто гострих заламах юнацьких стежок – і навчилася, замість молитися, стискати зуби й ковтати слова молитов вкупі з іншими – зовсім не святими – словами. Гаразд. Можна було б, як у дитинстві, покликати Матір. Але Матір Людини була квіткою – з тих, що в’януть надто швидко, лишаючи по собі замість пам’яті щемкий присмак жалю за втраченою Красою. Мати залишилася в давньому дитячому спогаді кількома словами, казаними незрозумілою мовою – хапливо й крадькома – щовечора над дитячим ліжком у м’якому присмерку кімнати забутих мрій і снів. Ті слова ходили за Людиною навшпиньки всіма стежками її життя, не наближаючись ні на єдиний крок. Аж тепер вони підійшли ближче – так, щоб Людина могла їх почути і – невідомо для чого – повторити зашерхлими губами:

Святий Боже, Святий Кріпкий,

Святий Безсмертний, помилуй нас...

Слова залишили на вустах той самий дивний присмак, що й запах прив’ялених трав цієї чужої Землі. Людина завмерла на мить, затамувавши подих, потім видихнула, хрипко й невідомо чому – заспокоєно. І лиш потому усвідомила, що са́ме змінилося: Земля більше не була чужою. Вогонь ще спопеляв її груди, проте вітер раз у раз змахував сивими крилами – і повітря поволі ставало Повітрям, яким можна було дихати. Земля мінилася на очах: трави припадали до неї і щось стривожено шепотіли, важкі хмари, що з’явилися невідомо звідки, сунули просто до червонястої розпеченої кулі, щоб за мить не полишити по ній навіть сліду. Ще мить – і небо нарешті вибухнуло прекрасною у своєму первісному шаленстві зливою.

Пересиливши нестерпний стукіт у скронях, Людина звернула обличчя до неба і ловила, ловила спраглими вустами важкі краплини. Злива шмагала обличчя Людини, але ніяк не могла зітерти з нього божевільний, зачарований, щасливий усміх. Людина всотувала дощ, немов губка, – всім тілом, – і мріяла розчинитися в ньому, і благала Землю, що вже не була чужою, не відпускати зливу зі своїх долонь. Вуста шепотіли незрозумілі слова незрозумілої мови.

Людина ніби крізь сон чула, як над нею схилилися чоловіки, які говорили тією самою мовою – мовою її Матері, її Народу, що невидимим могутнім корінням вростав у цю землю – Степ.

– Мамо! – сказала Людина, на мить знову ставши маленькою у величезних долонях Всесвіту.

– Мамо! – повторила Людина і відчула, як вітер прихилив якусь духмяну сиву травину до її щоки.

В очах Людини стояли невисохлі краплини дощу. А десь, за кілька кроків, були слова, що повернули Людині її Землю. Це й була та єдина молитва, яку Людина так і не зуміла забути:

Святий Боже, Святий Кріпкий...

Детальніше в цій категорії: « Латаючи порожнечу Антика. Антеїка »

Мій настрій

son-travaТака тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...