1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Антика. Антеїка

Оцінити
(1 голос)

Звідки –
чи не з самого повітря? –
родиться трагічна візія, ледь мариться у серпанку імли на обжитих
і поораних уже теренах Степу
для того, хто, не знайшовши сну, зуміє побачити не самими лише очима,
а цілою душею,
,
в якій тужать плачі й голосіння, в якій розливаються повінню пісні,
в якій перешіптуються замовляння і відмахуються розхристані прислів’я,
сповнені презирства до небезпеки і підсвідомого сподівання на чарівне «якось-то буде».

З землі, підіймаючись ранковими туманами, витворюється в досвітньому мороку могутній велет-Антей, котрого сама мати-земля живить своєю силою. Великі скарби духу береже Антей у величному храмі, що може бути витвором хіба якоїсь надлюдської сили. Ясна Антеєва зброя, могутні його рамена, але розважливість вдачі та мирний супокій серця щодень сильніше присипляють пильність, п’ють велику силу, розслаблюють м’язи. Духмяний вітер зі степу навіває сон – і хилиться на могутні рамена кудлата голова, і манить до себе м’який трав’яний килим, і ніжна мати-земля приймає дуже тіло в обійми, голублячи сплячого сина...
Клубочать угорі темні хмари – передвісники лиха. Тихо-тихо звужують коло ті, що снили в далеких землях коштовними скарбами: стережися збудити поснулу силу, будь обережний, замкни вуста свої і притиш ходу, і не виймай до часу зброї. Ось уже близько. Ще трохи...
Від дзвону зброї, від задушливого диму і гарячого подиху вогню схоплюється зі сну очманілий Антей, борсається, розриває пута, шукає зброї... У відчайдушному пориві стає до нерівного герцю, боронячи те, що йому наказано стерегти.... Довго триває герць, ворожий труп криє степ, та втрачено час і годі вистояти: розімліло тіло, заіржавіла зброя, снагу й силу випив сон... І вже не Антей – уже інший у ньому руйнує опори храму, щоб хоч загином своїм вберегти скарби...
Лежить у руїнах храм і ціла земля. Втішаються вороги здобутими скарбами, спливає кров’ю Антей.
...Враз міниться візія. Звідки ти, примаро Січі Вольної? Чи не ти лежиш у великій Руїні, спливаючи кров’ю, оплакана твоєю матір’ю-землею?
Неправда твоя, батьку, тужний співче на запилених шляхах: і вернеться, і встануть, і покриють... Багата земля родить у душах поснулих початки нових скарбів, закладає каміння для нового храму – буде й Антей...
Лиш мариться знов: спить він могутнім сном замість виглядати, замість зброю тримати, замість очей не стуляти.
Встань, воїне! Та не спи ж бо! Та стережися! Та ж чи не досить битися сонному з примарами минулого і страхами майбутнього?
Спить Антей. Сниться йому Степ. Годі його збудити.
І плаче серце моє над ним: може, сльоза його збудить? І співає душа моя над ним: може, пісня здолає сон? І спливає кров’ю серце моє, вражене любов’ю: може, запах крові просякне сновиди – і отямиться той, хто од віку й до кінця світу рокований прокидатися лиш у вогні герцю й до скону битися за коштовності, яким нема і не буде ліку серед одвічного Степу, в лоні Землі-матері під ясним і високим правічним небом?
І коли відлітає візія ранковими туманами в яруги й вибалки – сходить сонце, налітає вітер, напоюють пахощами повітря хмільні трави, – і все стає таким, як було одвіку, і лиш чується крик у музиці ранку:
Антею-у!
Прокинься, Антею!..

Детальніше в цій категорії: « Повернення Ноктюрн для мами »

Мій настрій

son-travaТака тендітна, ніжна, тепла - мов сама весна...