Яка ж нестерпна тиша нишком протислася в шпарини старого маєтку! Досі, здається, там взагалі не було нічого. Порожнеча. Так, наче старий будинок випав з життя. Зник. Потрапив в інший вимір. Старе життя злетіло попелом від знищених паперів – нове ж не помітило старого напівзруйнованого маєтку. Так і залишився він: є – і водночас нема.
...Тиша господарювала недовго. Спершу прокинувся десь у закутку коник, потім несміливо постукав у шибку вітер, і вже останніми обізвалися хрипким голосом напівпрочинені двері. Розмова розпочалася. Утім, це була навіть і не розмова – так, три шепотіння, кожне про своє.
І. Як давно було літо... як холодно мені, як сумно в цьому нагромадженні пилу, павутиння і старих, нікому непотрібних речей! Вони не розуміють моїх пісень! Байдуже... Тепер ніхто їх не розуміє... ніхто не розуміє... і так холодно... і хочеться спати... і я вже такий старий... це все тому, що так давно було літо. Ніхто не чує, ніхто не розуміє... і ще ці речі! Нікчеми... який час, панове, який час!.. Холодно... хочеться спати... спати... спа...
ІІ. Зупинюся на мить... Пожухле листя мені пробачить. Зазирну до старого будинку. Що там, всередині? О-о! Як там нудно! Так довго стояти нерухомо – що собі думає он та запилена шафа? А двері?
Р-р-рип...
Ну, ось так! Туди-назад-туди-назад... так веселіше, правда? – Не відповідають! Ну, звісно! Думаємо про щось своє. Ці спогади... Тільки загниєш з нудьги, потім іржа роз’їсть петлі... Так їм і треба! Не рухатись ціле сторіччя! Ох і нудота! Ну вас всіх! Мене не може дочекатися моє листя і запилена квітка флер-д’оранжу. Прощавайте!..
ІІІ. Р-р-рип... р-р-рип... Полетів... Щасливої дороги!.. Така невихована молодь!.. «нудно!»... звісно. А що він, власне, хоче? Тепер скрізь нудно. Тепер все не так... такий безглуздий час!.. р-р-рип... р-р-рип... люди не ті... речі не ті... не розуміють ані нас, ані того її портрета на стіні. Ми пам’ятаємо її... молода... весела... всіх речей торкалася так ніжно, наче хотіла попестити... легкі кроки... веселий дзвінкий сміх... Ах, цей будинок! М’які килими, срібні свічники, пихаті меблі... з них лишилася он та шафа та зламаний піддзеркальник... без дзеркала... А он, в кутку, – німа музична скринька. Мовчить... а її мелодії – то ж не безглузда тріскотня коника!.. Ми все-таки трохи розуміємося на музиці... Який жаль – ніхто вже не почує отого вальса: р-рам, р-рам, р-рам-там-там...
Р-р-рип... р-р-рип...
Тиша знову м’яким серпанком впала на речі, на весь старий будинок. Нікому вже не хотілося говорити – коник спав, двері щось пригадували, а вітер... Вітер давно вже полетів у веселіші місця, гойдати легковажні фіранки на прочинених вікнах, роблячи каравели з будинків.
А у старому маєтку спали всі, і присмерки навшпиньочки ходили навколо велетенських будяків, що вартою вишикувалися при вході.
І раптом...
Злива звуків залила старий будинок. Вони були скрізь, вони вирували й пінилися, наче шампанське в келихах... Ніхто не знає, чому раптом прокинулася музична скринька. Це був той самий вальс, «якого вже ніхто не почує». Розхитувалися і підспівували двері, здивовано озирався коник... Навіть вітер повернувся, щоб вивчити нову мелодію. На мить життя повернулося до будинку... але тільки на одну мить:
Клац! – це не витримала тонюнька сталева пружинка. Вальс замовк. Тепер уже назавжди. І двері тихо зітхнули – тихо і вдоволено: вони ж казали, що цього вальсу вже ніхто не почує... все минуло... все... все...
Зітхнув вітер...
Якась самотня краплина впала зі стелі і безнадійною сльозиною збігла по щоці усміхненого портрета.