Дихання бога

Друк
Оцінити
(1 голос)

Дихання бога, що спить.
Мені простіше. Я називаю це анабіозом.
Бог, що спить,
тихо тримає у стиснених пальцях
нитки-линви-потоки? –
людей, що належать йому
за правом со-творіння.
Просто: вдих – і ось
люди згадують спрямування,
рух-дихання-життя.
Видих.
І спокійно стишуються,
у ватяну порожнечу
втягуються звуки –
до наступного вдиху.
Пульс – їхнього – існування.
Пульс – бога – в анабіозі.
Ритм – існування – на цих теренах.
Помежи Степу (єси початок і кінець, блискавицею розпочате і нею ж скінченне життя).
Скільки моїх подихів – один його? (Скільки тисячоліть – один день Будди etc.).
Так просто
пробуджувати
бога-людину-землю
цілунками
віри-любові-надії.
Допоки – сон.
Що я. Називаю його.
Анабіозом.
Тут і тепер.
А_ми_н’?

Аксіома. Бог потребує фіміаму. Невідомість: не-фіміаму. Знання, що дим знову сплете небо і землю. Такий собі мета-светрик. Словом: запальничка існує, щоб за-палити. Ось: клацне – а поруч – ані сигарети, ані жодного годящого світу. Ну, припустімо…

живопис: М.Чурльоніс

Останнє від

Повернутись нагору