1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>

Убивця

Оцінити
(1 голос)

Можливо, хтось уже чув печальну мелодію подібних слів у своєму серці. Для нього вона пролунає, мов знайома тужна оповідь про те, що могло б стати щасливим сміхом, а стало натомість болючими, тяжкими риданнями без сліз. Так іноді плачуть дуже сильні люди. Я – не сильний. Просто чорний суховій випалив усе до самісінької душі, не лишивши жодної сльозини, ані натяку на благословенну вологу, з якою виноситься навіть найчорніше, щоб принести нарешті полегкість. Залишилися тиша і чорний пісок. І не варто говорити про силу. Просто чим більше помилок – тим фатальніше сприймається кожний наступний промах. Це робить тебе наприкінці майже кам’яним, і все ж...

Іноді камені таки оживають. І в час пробудження я кажу – а хто схоче, хто зможе, той почує: Я – УБИВЦЯ.

Усе моє життя я повільно й жорстоко вбивав те єдине, що насправді належить нам. Я вбивав час. Зранений, він щодня стікав марно витраченими годинами й хвилинами, кричав до мене печальними очима Вічності, закликав до милосердя.

Багатоликий Хронос щедро дарував мені прощення, сподіваючись, мабуть, на щирість мого каяття. Дарма! Новий вечір знаменувався новим ударом у спину часу.

Він терпів довго, він чекав тої миті, коли я врешті зрозумію, що чиню повільне самогубство, аби душа моя ніколи не знала спокою. Бо по той бік ніхто не спитає: «На що ти витратив своє життя?». Ніхто, крім тебе самого.

Дні проминають. Я розпачливо чекаю фіналу, бо знаю, що поза ним мені не лишиться нічого. За ним – порожнеча.

А вчора у моєму вікні стало більше світла – то якась сволота зрубала ясена, що його ми з братом посадили в дитинстві. Отже, єдиний мій слід на землі – широче́нький пеньок, що лишився на місці ясена. І все.

Я – вбивця. Вбивця нерозкаяний. Точніше – непрощений. Та й хто мав би мені простити? Хіба я сам? Та я цього не зроблю. Бо коли сусідський хлопчак дивиться на мене цілим неосяжним небом ясних очей, – я чую, ясно чую шурхіт піску, яким колись – не так уже й багато залишилось – обсиплеться моє життя, покинувши скляні стіни спорожнілого пісочного годинника.

Детальніше в цій категорії: « Дихання бога Вічна колиска любові »