Обтинаючи пуповину, знають: так має бути.

Знають напевно. Лишень забули зі мною поговорити.

Агов! Люди! Ну. Так нечесно!..

Да ладно. Якось уже.

Тільки – земле моя ханаанська! – як щодо крапельки меду?

Про молоко взагалі мовчу.

Тут би знати – куди, чому і для чого нас несе цим вітром – якщо це вітер, звісно.

Ні. Лелекам нас не догнати. Не зрозуміти, в сенсі.

Фіґ вони полетять далі. Не знайшовши рідного колеса з сіном на старій водокачці. Такий собі танок безнадії: де? Ну було ж – іще восени?

Ну, було. Цікаво, над чим маю кружляти я – над подвір’ями, де відколись чужі мені люди ростять чужих дітей?

А бачте оцей врослий у землю кавалок бетонного стовпа?

А шрам на коліні бачите? Да. Са́ме на стовп напоролась.

То мені що, у кюветі прилаштуватись – поплакати про те, як колись це було моє королівство?

Ні-і. Ще простіше. Туди не доїдеш, бо нема чого. Ото. Ну, там, гробки на проводки... Звичайно. А от що мені з тим шрамом робити?

Так, нас обтинають. Безнадія й побутові незручності. Честолюбство й перспективи. Лінощі і провали в пам’яті.

І лиш тихо ростуть угору ниточки, що ними, бавлячись, перебирає Карабас Барабас. У кожного свій.

І лиш іноді собі, тихо: а жаль, нема того, що навіки приточило б до пуповини – там. Де дитинство. Пахне. Парним молоком з неіснуючої ферми. Дровами, згодованими печі. Краще б.

Скривившись, ідеш мити руки – пестовані руки панянки, що лиш у сні болять пам’яттю серпа. Спогадом сапи. Відчуттям розтертої в пальцях першої й останньої грудки весняної землі...

Амінь, дорогі мої городяни!

Від учора увімкнуто опалення в місті.

Фото з родинного архіву: Марина в гостях у бабусі – Браціло Ольги Іванівни – в селі Солодке Гуляйпільського району Запорізької області. 2001 рік